Отаман Зелений Музеї України №15

 
 

Отаман Зелений Музеї України №15

http://novasich.org.ua/index.php?go=News&in=view&id=243



Отаман Зелений Музеї України №15
Неділя, 11 Червня 2006


ЛЕГЕНДАРНИЙ ТРИПІЛЕЦЬ - ОТАМАН ЗЕЛЕНИЙ
Під час революційного пожвавлення 1905 року в Трипіллі, на Київщині, виникла
організація соціалістів-революціонерів     (есерів). Біля її керма стояли молоді
революціонери-самостійники Іван Гаврик і Данило Терпило (в майбутньому - отаман
Зелений).
Діяльність організації революціонерів-самостійників не залишилася поза увагою
Київського губернського жандармського управління. Пущені по слідам організаторів
нишпорки виявили керівний склад організації, її зв’язки  і  паролі.
26 липня 1906 року жандармський ротмейстер доносив начальнику губернського
жандармського управління генерал-майору Леонтьєву: «За  агентурними даними,
учитель, який мешкає в містечку Трипілля Київського повіту ,Іван Андрійович
Гавриш є членом міської організації партії соціалістів-революціонерів входить до
фракції останньої – селянського союзу. Посилено веде пропаганду серед селян,
закликає їх до бунту і аграрних безпорядків, причому користується серед них
величезним впливом, який не забариться показати свої згубні наслідки».
У поле зору « недремного ока» жандармів потрапив і Данило Терпило, виступи якого
перед селянами теж не обіцяли царю нічого доброго. Щоб запобігти цим  «Згубним
наслідкам», Леонтьєв вирішив удатися до репресій. 10 червня 1908 р. приставу
Київського повіту він писав: «У зв*язку з тим, що на Данила Терпила, який мешкає
в містечку Трипілля, ввіреного вам стану, падає ґрунтовна підозра в дотичності
до державного злочину, прошу розпорядження про проведення в нього обшуку, а
також про арешт його». За «дотичність до державного злочину» Данило Ількович
Терпило був засуджений і висланий до Архангельська на три роки.
Народився легендарний селянський полководець Данило Зелений у багатій сім’ї
містечкового столяра. В метричній книзі Трипільської Свято-Введенської церкви за
1886 рік під номером 51 записано: Хрещено раба Божого Данила. Батьки: Ілько
Лаврович Терпило, мати – Варвара Павлівна. Хрещені батьки: трипільський селянин
Тимофій Іванович Любчеменко  і Марія Іванівна Терпило. Таїнство хрещення
здійснили 16 грудня 1886 року священик Михайло Кустовський, псаломник Артем
Орловський.» У метричній книзі записано також, що 16 грудня    (за старим
стилем) Данило й народився.
У трипільського столяра Ілька Лавровича Терпила було П*ять синів і п*ять
дочок.Батько навчав синів своєму ремеслу: ходячи по підробітках, часто брав із
собою найменшого – Данила. Хлопець  закінчив церковно-приходську школу і місцеве
двокласне земське училище. З юності запричастився до читання революційної
літератури, товаришуючи з єврейськими підлітками. Ще навчаючись в училищі, він
познайомився з учителем Іваном Андрійовичем, який у вихідні дні разом з учнями
вирушав на прогулянки околицями містечка і примістечкових сіл, розповідаючи про
українське козацтво його ватажків, що за різних обставин побували в
старожитньому Трипіллі, а також про юного героя французької революції Гавроша.
Учні свого улюбленого вчителя прозвали Гавришем. Пізніше ім’я це стало
революційним прізвищем Івана Андрійовича.
У революцію 1905-1907 рр. до Трипілля часто приїздили з Києва брати Щербини:
привозили заборонену літератури, організували в містечку гурток
анархістів-комуністів, активними учасниками якого стали молоді революціонери
Петро Іконников, Іван Гавриш, Іван Безхлібний, а також Данило Терпило. В 1906
році за доносом священика Івана Гавриша, як організатора місцевої
парторганізації соціалістів- революціонерів, заарештовано і вислано до Сибіру.
Після його арешту керівництво організацією взяв на себе Данило Терпило, очолюючи
її до свого заслання в 1910 році.
Із заслання Данило повернувся у Трипілля у 1914 році і того ж року був
мобілізований та відправлений на західний фронт, де служив  писарем 35-го
корпусу. Дослідник В. Горак твердить, що Данило Терпило дослужився до звання
капітана, а О.Вишнівецький пише, що був він молодшим старшиною, зазначивши, що
мав талант «доброго організатора і промовця». Є також дані, що Данило був у
німецькому полоні.
В ході Першої Світової війни Трипілля ще більше революціонізувалося: агітатори з
Києва принесли вість про лютневу революцію в Петрограді, а після жовтневого
перевороту трипільці визнали владу Центральної Ради. Трипільська організація
українських соціалістів-революціонерів, керована Іваном Гавришем, Данилом
Терпилом, мала великий вплив на довкілля - Трипільську, Черняхівську,
Германівську, Великодмитрівську, Обухівську волості. В березні 1918 року в
Трипілля прийшли кайзеровці й гетьманці. Українська інтелігенція зайняла
антигетьманську позицію. У листопаді 1918 року Директорія розпочала повстання
проти гетьманату Скоропадського. У Трипільщині повстання почалося 21 листопада.
Гарнізон гетьманської варти, що зосередився на території Григорівської
цукроварні, налічував 120 солдатів і офіцерів, на його озброєнні було 10
кулеметів. Повстанці назвали «григорівською бастилією» і штурм її призначили на
22 листопада. Повстанські загони за умовним сигналом кинулися на штурм
заводських приміщень, наразившись на шквальний вогонь. Перегрупувавшись, понад
600 повстанців здійснили обхідний маневр і оточили «бастилію» з усіх боків.
Гарнізон, побачивши силу наступаючих, припинив опір і відступив до Обухова. На
світанку 22 листопада 1918 року над брамою Григорівського цукрозаводу замайорів
червоний прапор.
На майдані в Григорівці зібрався волелюбний мітинг. До ревкомівського загону
влилися добровольці з навколишніх сіл. Створення революційної частини підтримала
і заводська більшовицька організація. На другий день повстанці виступили на
Обухів, де їм вчинила опір німецько-кінна частина, на озброєнні якої було 40
кулеметів. Сміливим ударом повстанці зламали опір кайзеровців і звільнили
Обухів. Загін було названо 1-ю Дніпровською дивізією.Її командиром було обрано
Данила Терпила (Зеленого). Дивізія разом з іншими партизанськими загонами півдня
Київщини оточила Київ і зав’язала напружені бої з німцями та гетьманцями в
районі Білогородки.
13-14 грудня 1918 року Дніпровська дивізія з червоними прапорами і гаслами: «Вся
влада Радам!», «Вся земля без викупу - селянам!» вступила до Києва. За нею
зайшли і інші частини Директорії. З Києва дивізію Зеленого Петлюра разом із
Січовими стрільцями послав у Західну Україну.
На початку січня 1919 р. із середовища партій, що входили до складу уряду
Директорії, виділилися фракції: з УСДРП - «незалежники», а з УПСР - ліві есери.
Всі вони визнали Радянську владу на Україні, встановлювати яку мали з
більшовиками. В Трипіллі на повітовому селянсько-козачому з’їзді Зелений заявив,
що його устрімлення розійшлися з політикою Директорії і він вступає з нею в
конфронтацію. Після з’їзду повстанці навколишніх волостей почали збиратися в
Трипіллі. Через кілька днів у Григорівці було скликано другий повітовий з’їзд,
на який прибуло 80 делегатів. З’їзд обрав повітовий виконком і командиром загону
затвердив Зеленого. Пізніше загін було найменовано - Перша Київська Радянська
дивізія.
Щоб упередити загрозу повстання, в район Григорівки Директорія послала окремий
осадний корпус січових стрільців Євгена Коновальця. Після сутички з січовими
стрільцями біля Обухова, Зелений більше не став чинити їм опору і разом з
повітвиконкомом перебрався з Трипілля до Ржищева. Там новостворений Воєнревком
проголосив Директорію поза законом. Під час агресії більшовицької Росії на
початку лютого 1919 року, коли петлюрівське військо залишило Київ, Перша
Київська Радянська дивізія Зеленого увійшла до складу Українського
більшовицького фронту, який очолив головнокомандувач Антонов-Овсієнко. Про свою
зустріч із Зеленим у ставці біля Корчуватого Антонов-Овсієнко згадував: «Зелений
невеликий на зріст, кремезний, задумливий. Він заявив, що ладен служити
Радянській владі, але сподівається на її розширення, бо тепер вона
«однобічно-партійна».Отаман стояв на тому, щоб його дивізії була гарантована
недоторканість. На це йому було твердо заявлено, що не можна допускати існування
інших частин, крім регулярних радянських, і що частини Зеленого повинні бути
відведені в Запілля для переформування. Зелений не дуже твердо відповів, що він
мусить переговорити зі своїми товаришами по командуванню».
У дивізії Зеленого, пише дослідник М.Ф.Петриченко, виникли суперечки: частина
повстанців на чолі з більшовиками перейшли на бік Червоної Армії, з них було
сформовано Дніпровський полк, решта пішла в район Трипілля, де отаман Зелений
заявив про невтручання у воєнні справи, занявши лояльну,очікувальну позицію щодо
Радянського уряду Раковського.
Зелений залишався на платформі партії незалежників, яка заявила про можливість
своєї участі в Радянському уряді за умови, якщо офіційними представниками вищої
влади - не лише української, а й російської - буде визнано незалежність і
самостійність української соціалістичної республіки, якщо на Україні
проводитиметься твердий національний і соціальний курс, а офіційною мовою буде
українська.
У квітні 1919 року активні групи соціал-демократів, незалежників, українських
есерів ( центр) і українських соціал-демократів (праві) уклали угоду, за якою
визнали необхідним розпочати боротьбу з «окупаційною російською комуністичною
владою». Тоді ж вони створили коаліційний тимчасовий уряд - Раду республіки,
Головну воєнну раду, Повстанком і Центральний революційний комітет.
Зелений виступав за Радянську владу, але таку, в якій були б представники різних
партій. КП(б)У на своєму ІІІ з’їзді 1-6 березня 1919 року присвоїла собі роль
«єдиного вождя трудових революційних мас». Підігрівала обстановку і резолюція
з’їзду КП(б)У про земельну політику, найголовнішим завданням якої названо
«перехід» від одноосібного господарства до товариського», через що «одноосібне
землеробство слід розглядати як тимчасове і відживаюче».
Таким чином, комуністи відмовилися від положень свого ж «ленінського» декрету
«Вся земля селянам».
25 березня 1919 року з Києва на місця пішла телеграма про оголошення Зеленого
поза законом. У ній твердилося, що Зелений утворив «зграї грабіжників і
насильників, які тероризують мирне населення, проводячи розстріли і
людиноненависницьку пропаганду проти євреїв».
У той же час у політичному зверненні «До селян і робітників України» підпільний
Всеукраїнський ревком, до складу якого входив Зелений, заявив: «Ми домагаємося
такого:
1. Україна мусить бути незалежною національно-культурно-економічно, а щодо
федерації, то така повинна бути вільна.
2. Вся влада на місцях належить робітничо-селянським радам, а в центрі  - влада
Рад без усякої партійної диктатури.
3. Влада на Україні повинна бути в місцевих людей українців      (усіх живущих
на Україні).
4. Комуни силою ніхто не повинен заводити, коли на це немає згоди народу.
5. До соціалістичних республік усього світу ми ставимося як до рідних нам
братів, а особливо до совітської Росії...»
У повстанні під керівництвом Данила Зеленого брали участь «переважно найбідніші
елементи села». Це сказано В.П.Затонським у 1927 році.Володимир Петрович під час
цього повстання був членом Уряду УРСР і членом Реввійськради 12-ї армії. Він же
перший визнав, що повстання мало характер «вибуху селянських мас проти
комуністів».
Весною 1919 року осередком повстанського протибільшовицького руху стало Трипіля,
де діяв отаман Зелений. Більшовицька політика «військового комунізму» викликала
масовий опір селянства. Зелений прийняв пропозицію соціал-демократів -
незалежних: його загони називатимуться 1-ю Київською радянською дивізією. Тоді ж
було створено 2-гу Київську повстанську дивізію на Васильківщині, яку очолив
Марко Шляховий ( отаман Кармелюк). 1-шу та 2-гу Київську дивізію було зведено в
1-й повстанський кіш, очолений кошовим отаманом Зеленим. Район
Трипілля-Васильків-Мотовилівка-Кагарлик повністю перейшов до рук повстанців.
Окупаційний характер «соввласти» виявився швидко:одержання землі, повне
ігнорування української мови, одержання посад прийшлими неукраїнськими кадрами.
Зелений зрозумів, що «прошпетив здуру» і повернув зброю проти російської
комуни.1 березня 1919 року він вступив на чолі одного із своїх загонів у
Кагарлик, де закликав мешканців піти разом з ним походом проти більшовицької
влади. Так почалася боротьба повстанців-зеленівців проти більшовицького режиму,
що тривав півроку. Навесні і влітку 1919-го селянська армія Зеленого
нараховувала близько 35 тисяч повстанців. З березня по серпень зеленівці відбили
у радянських військ Васильків, Обухів, Ржищев, Переяслав, Кагарлик, Миронівку,
Богуслав, Ставище та інші міста та містечки.
У ході громадянської війни Зелений зрозумів, що для України не було іншої
загрози, крім двох агресивних, антагоністичних між собою сил - російської
білогвардійщини та російського більшовизму, які і чути не хотіли про українську
незалежність і її державність. Обидві ці сили сповідували «единодержавие», тому
та і та сила з однаковим завзяттям викорінювали в Україні «незалежницький дух».
Більшовицькі й білогвардійські лідери говорили з представниками українських
визвольних змагань тільки мовою ультиматумів.
На один з більшовицьких ультиматумів - вимогу приєднання до радянських військ -
Зелений відповів, що коли так, то його загони «завдадуть більшовикам чимало
турбот».5 квітня 1919 року дивізія Зеленого підійшла до Васильківа, вступила у
бій з більшовиками і взяла місто. Далі отаман зробив спробу взяти Київ, але це
йому не вдалося.Дивізія повернулася у Трипілля , куди приїхав і Центральний
революційний комітет. Селянське повстання проти більшовиків охопило Київський,
Сквирський, Таращанський, Васильківський та інші повіти. Київ був взятий в
облогу: повстанці затримували пароплави і баржі, що діставали Дніпром до Києва
хліб, цукор, худобу, вугілля тощо.
Важливою подією став районний селянський з’їзд Київського та Васильківського
повітів, звільнених від більшовиків, що відбувся 25 квітня 1919 року в містечку
Германівка, куди переїхав і Всеукраїнський Ревком. Коли на з’їзді виступив член
ЦК УСДРП (незалежних) М.Авдієнко, де йшлося про боротьбу проти
російсько-більшовицьких  окупантів, а також з агентами «буржуазної» Директорії
УНР, у відповідь виступив командир 2-ї Київської дивізії отаман Марко Шляховий -
Кармелюк, сказавши, що «отим самим петлюровцем і агентом Директорії являюсь
також я і мої делегати-козаки, і вся моя частина єсть частиною, яка, оперуючи в
тилу ворога, відновлює вчорашню владу українського народу - Директорію. 2-а
дивізія орієнтується тільки на Директорію, Петлюру і його фронт. Вчора була
влада Директорії, а сьогодні - російських більшовиків, і коли ми, селяни,
б’ємося з владою  сьогоднішньою, то отже, ми відновлюємо владу   вчорашню...»
Делегати вчинили отаманові Кармелюку овацію.
Зелені загони були чисельними, добре озброєними, мали надійну агентуру в селах і
містах на півдні Київщини. В багатьох з них зеленівці таємно влаштовували великі
склади зброї. Навесні 1919 року їм удалося захопити на Дніпрі пасажирські
пароплави  - «Дніпровськ», «Санітарний», «Шарлотту», «Зевса», які оснастили
зброєю та людьми, перетворивши їх на плаваючі фортеці.
Зеленівці не були в ізоляції. 26 травня 1919 року органами ВУЧК затримано
кур’єра, який здійснював зв’язок між Зеленим і петлюрівською ставкою у Кам’янці-
Подільському. Агентура трипільського отамана мала зв’язок з одним із підпільних
центрів у Києві, що дотримувався його орієнтації. Змовники, збираючись підняти
антирадянський заколот, розраховували на підтримку зеленівців.
Агентурні канали штабу Зеленого простягалися і в інші області України,  зокрема,
на Південь, де антибільшовицький заколот підняв отаман Григор’єв.Зелений надав
григор’ївцям   чимало кулеметів, гвинтівок і одягу.
Для боротьби з рухом зелених комуністичний уряд України направив групу військ,
яку за наказом Антонова-Овсієнка очолив губвоєнком Павлов. До неї увійшли:
Київський комуністичний, 15-й прикордонний і 22-й стрілецький полки. До них
додалася частина 12-го прикордонного полку і бронепоїзд. Був направлений також
загін Я.О.Кіселя, що прибув з більшовицької Росії, 16-й полк, Білоцерківський
батальон, зведений загін і саперна рота. В районі Канева і Миронівки діяв
Інтернаціональний загін угорця Р.Фекета і Козанські піхотні курси. Крім цього з
Росії прибув зведений загін Толоконнікова. Проти повстанців виступила
Дніпровська річкова флотилія на чолі з матросом Полупановим. Всього, писав
Антонов-Овсієнко, у травні 1919 року проти повстанців було кинуто 21 тисячу
чоловік. Червоні розпочали загальний наступ, і 11-15 травня Дніпровська дивізія
Зеленого зазнала поразки.
Здавалося б, рух зелених на Київщині було придушено, але тут на авансцені подій
з’явився отаман Григор’єв, який розділяв погляди українських есерів.Він, як і
Зелений, оголосив війну більшовикам, але також зазнав поразки. Розбиті
григор’ївці відступили на лівий берег Дніпра і в районі Переяслава приєдналися
до таких же розбитих зеленівців, разом почали наступ на Трипілля.
У ніч з 26 на 27 червня в містечко війшли 1-й і 2-й Трипільські полки
Дніпровської дивізії, очолювані козацьким полковником Підковою ( Максим Удод) і
Максимом Терпилом, двоюрідним братом Зеленого. 27 червня із Трипілля було
направлено пароплав «Гоголь» з десантом  у 400 чоловік  червоноармійської піхоти
і кінноти. «Названий пароплав був захоплений повстанцями, писалося в зведені
Дніпровської флотилії, і доля, що спіткала загін, невідома».
Наприкінці червня Трипільський полк Максима Підкови відійшов до Старих
Безрадичів - то був тактичний маневр. Містечко знову зайняли червоноармійські
частини. Загальний наступ на Трипілля Зелений почав увечері 3 липня 1919 року.
Козаки дивізії ринулися з трьох боків - два більшовицькі полки та
Інтернаціональний батальон опинилися в пастці. Шлях до відступу залишився через
дніпрову протоку на острів Лужок. Під час переправи багато червоноармійців
потонуло, багато хто попав у полон,і лише невелику кількість бійців, яким
удалося дістатися острова, вночі підібрав пароплав, що підійшов із Києва.
Зайшовши в Трипілля, пише М.Петриченко, Зелений наказав зібрати всіх полонених
на підвір’ї купця Нюхіна. Наступного дня їх вивели на базарний майдан. Зелений
прибув туди на сірому баскому коні, ознайомив полонених зі своєю політичною
програмою і запропонував вступити до його армії, а решті дозволив розійтися по
домівках. Їм видали  перепустки і по паляниці хліба на дорогу. Отаман поставився
до полонених досить гуманно, навіть червоноармійців  із  Чернігівщини  перевезли
через Дніпро.
А червоних командирів і комсомольців-ополченців з Київського Подолу отаман
виставив перед базаруючими земляками, запитавши трипільців:
- От, люди добрі, показуйте, хто з них палій, хто спалював ваші хати?
Селяни  в  кожному комсомольці бачили палія, описував подію
Б.Антоненко-Давидович. Комсомольці ж казали: «Я не палив...» Тоді Зелений вдався
до Соломонівського вирішення справи:
- Відведіть їх, хлопці, до кручі, і з кручі нехай стрибають у  Дніпро.
Попереджаю: будемо, як тільки стрибнете, і на льоту, і в Дніпрі стріляти по вас.
Але Господь Бог знає, хто підпалював хати, а хто ні. І того, хто не підпалював,
Господь винесе на лівий берег Дніпра. Там уже вас переслідувати не будемо.
Так, стрибаючи, багато загинуло тоді і на льоту, і в Дніпрі. До лівого берега
допливло дев’ять-десять чоловік, серед них і Міша Ротманський - один із
організаторів походу на Трипілля. Та Зелений, давши слово, вже не переслідував
їх.
Після трипільської розплати популярність Зеленого сягнула надзвичайних вершин:
легенди супроводжували кожну його бойову акцію.
Рух зелених загонів вийшов за межі Київщини й перекинувся на Полтавщину. В
захопленому козацькими дивізіями Переяславі Данило Ількович вдався до ефектного
символічного акту. Найвищим щаблем його патріотичного сходження стало 15 липня
1919 року, день, коли Зелений на переяславському майдані, в присутності козацтва
і місцевого населення, за участю великої кількості священників урочисто скасував
статті Переяславського договору 1654 року, змивши таким чином ганьбу з
Богданового чола.
«Саме він, трипілець Данило Терпило, перший у визвольних змаганях українського
народу на початку ХХ століття підняв руку на «святе святих»  - міф про
українсько-російську дружбу навіки, яка ледве не довела да фізичного знищення
нашої нації»,  - пише дослідник історії того періоду Р.Коваль.
Діяльність отамана Зеленого співпала в часі з першими двома спробами утвердження
московської більшовицької влади на теренах України. На її землі ринули
шовіністичні більшовицькі орди «з голодної Півночі», перетворюючи її на колонію
нового російського імперіалізму. Кремль зброєю і комуністичною демагогією уперто
створював сурогат української держави - радянську Україну. Командир же
Дніпровської повстанської дивізії Данило Зелений хотів бачити Українську
Радянську республіку  - тільки незалежною.
Після поразки червоних частин у Трипіллі більшовицький уряд Радянської України
ще раз мобілізував значні військові сили на розгром дивізії Зеленого. Червоні
підрозділи, що знаходилися під Таращою, було сформовано у зведену дивізію
Трипільського напрямку. Її командиром призначено Яковлева, а особливо
уповноваженим Ради оборони при штабі дивізії - Скрипника. Рішучий бій червоних
військ з повстанцями стався 16 липня 1919 року біля села Злодіївка (Українки),
неподалік Трипілля, і тривав два дні. Під натиском переважаючих військ частини
Зеленого зазнали поразки. 20 липня 1919 року Трипілля  втреттє було взято
більшовиками.
У вересні 1919 року Зелений з одним із своїх загонів відвідав
Кам’янець-Подільський, де зустрівся з представниками Директорії і особисто з
Симоном Петлюрою. Українські соціал-демократи влаштували Зеленому теплу зустріч,
вітаючи отамана як хороброго борця проти «червоної та чорної реакції». Прибувши
до Київської губернії, отаман провів у своїх військах нараду, на якій прийняли
резолюцію: «Ми визнаємо верховну владу Української Директорії з її теперішнім
соціалістичним урядом».
У жовтні 1919 року Зелений вступив у бій з денікінськими козаками і був  тяжко
поранений: бій стався неподалік Канева. По дорозі до Трипілля отаман помер у
селі Стрітівка. Було йому 33 роки.
В День українського козацтва, 14 жовтня 2006 року, з нагоди 120-літнього ювілею
легендарного полководця селянсько-козацької армії Данила Ільковича Терпила
(Зеленого) у його рідному Трипіллі буде відкрито пам’ятник. Монумент Отамана
створив скульптор-земляк М.П.Горловий.
Юрій Домотенко,
член редколегії журналу «Музеї України», директор Обухівськогорайонного
краєзнавчого музею.


Автор: ю.домотенко


Создан 14 авг 2006



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником