Незборима нація. Ч. 8

 
 

Незборима нація. Ч. 8

Сторінка 4



Творчий вечір Віктора Лісовола

21 червня у Київському будинку вчителя під егідою Історичного клубу “Холодний Яр” відбувся творчий вечір легендарного кобзаря Віктора Лісовола. Привід більше, ніж вагомий – 75 років від дня народження.
Ювіляра вітали голова Національної спілки кобзарів України Володимир Єсипок, поет-пісняр Борис Списаренко, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Микола Шудря, поетеси Ольга Страшенко та Антоніна Литвин, композитор Галина Ольховська, художник Володимир Маслак, професор Андрій Опальчук, громадські діячі Наталя Осьмак та Зоя Мільченко, представник Українського козацтва Микола Оцун, народна артистка України Галина Яблонська, бандуристи Максим Сліпак та Ярослав Чорногуз, який до цього дня разом з товаришами видав компактний диск Віктора Лісовола (запис ще 1992 року зробив кобзар Володимир Горбатюк). Від хору “Гомін”, де багато років виступав пан Віктор, привітала співачка Світлана Маслак, а від Музею театрального, музичного і кіномистецтва України – старший науковий співробітник Тетяна Сітенко. Вів вечір Роман Коваль.
Після вітань ювіляр узяв бандуру. Разом зі своєю вірною дружиною Зоєю Кравченко, членкинею Союзу українок та учасницею хору “Гомін”, він заспівав низку прекрасних пісень, перетворивши вечір на справжнє свято душі. Люди стоячи вітали автора геніальних українських пісень – “Наливаймо, браття, кришталеві чаші “Нащо мені женитися”, “Кину пером, лину орлом” та багатьох інших. Всього в народній пісенній скарбниці – понад 80 пісень Віктора Лісовола!
Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” щиро вітають золоту українську людину – Віктора Лісовола – і нагадують про його обіцянку записати пісні про повстанських отаманів – Абазина, Зеленого, Соколовського та інших. Бо чи зроблять це інші?
Довгих творчих літ Вам, дорогий батьку-отамане!


Рубрика “Українці з минулого”
ШЛЯХОВИЙ Марко Семенович (1887, с. Глеваха Васильківського пов. Київської губ. – 14.8.1921, с. Глеваха). Голова Українського армійського комітету 8-ї армії (Румунський фронт, кін. 1917 – поч. 1918), повстанський отаман Кармелюк (1919), отаман 2-ї Київської селянської повстанської дивізії, комендант Козятина та околиць (осінь 1919). Автор спогадів “Записки повстанця” (1920 – 1999).

Отрута під виглядом дитячої забавки

Недавно на український ринок потрапила російська гра-забавка для дітей “Войска НКВД. Спецотряды антитеррора “СМЕРШ”, август 1944 г.”. Розкривши коробку 30х18 см з фіґурками зловісних постатей у військових одностроях, суворими сталевими обличчями, не перестаєш дивуватися винахідливості нашого північно-східного сусіда…
Якщо сліпо вірити довідці, то 1943 року Сталін звелів назвати так військову контррозвідку “Смерть шпионам” (СМЕРШ). Цьому передували катастрофічні події на радянсько-німецькому фронті в 1942 році: здача німцям Ростова і Новочеркаська, різке падіння бойового духу в армії, котра опинилась на межі розвалу. Загрозлива ситуація примусила кривавого вождя видати знаменитий розстрільний наказ № 227 “Ни шагу назад!” Згідно з ним за спиною фронту, який відкочувався до Волги, НКВД розкидав численні так звані “заградотряды”. Вони мали фактично одне завдання – нещадно, без розслідування й суду розстрілювати на місці “все трусов, паникеров и дезертиров”.
З частини “штрафніков” створювалися батальйони, яких “для искупления вины перед Родиной” посилали в прямому розумінні на ворожі кулі. За кричущі помилки та прорахунки найвищого командування СССР тепер розплачувались життям від німецьких і “своїх” куль сотні тисяч людей. За підрахунками М. Солоніна (див. його книгу “Бочка и обручи, или когда началась Великая Отечественная война” (Дрогобич: Відродження, 2004), за роки цієї війни тільки військові трибунали розстріляли 158 тисяч цих “дезертиров” і “паникеров”, або десять повних стрілецьких дивізій! До концтаборів же ГУЛАГу і в “штрафбати” потрапив майже мільйон радянських солдатів та офіцерів.
Від літа 1944 р. “заградотряды” перейменували на “СМЕРШ” і підпорядкували НКВД. Це диктувалось новими обставинами: вступом радянських військ на територію Західної України, де вже сформувалась Українська повстанська армія. Однак передусім смершівський меч був спрямований проти насильно мобілізованих до радянської армії галичан, котрі, не визнаючи себе громадянами СССР, нізащо не хотіли воювати за інтереси комуно-російських окупантів і шукали сприятливої нагоди покинути фронт…
Повернусь до хитромудрої назви гри-забавки. З неї випливає, ніби ще в далекому від нинішнього молодого покоління 1944 році СССР безкомпромісно боровся з міжнародним тероризмом, тоді як на Заході ця боротьба по-справжньому розпочалася лише останніми роками. Ось, мовляв, якою далекоглядною була Москва. Де там хваленому Вашинґтонові. А раз так, то давайте, брати-слов’яни (не інші, західніші, а чомусь тільки українці та білоруси) знову об’єднуватися під дводзьобим російським орлом проти міжнародного тероризму, в ролі якого тепер найяскравіше виступає Америка. Крім іншого, так Москві легше приховувати свій тероризм у розтерзаній та зруйнованій Чечні – за її прагнення вирватися з хижих імперських пазурів і стати незалежною державою.
Тепер зрозуміли, кому й навіщо здалося наводнювати наш ринок своєю історико-ідеологічною брехнею під виглядом невинної дитячої забавки?..

Роман ПАСТУХ, член НСПУ


Віддати пошану

Дозвольте подякувати за книги. Може, колись завдяки їм, загиблі за волю України, перестануть бути темними сторінками в сімейних альбомах, про яких намагаються забути їхні радянські онуки та правнуки. Прийде час і Україна віддасть пошану їхній відвазі та жертовній любові до Батьківщини.

Олександр МАЛИШКО

м. Запоріжжя

КНИГА
КОВАЛЬ Р. М.
І нарекли його отаманом Орлом. Біографія полковника Армії УНР Якова Гальчевського. – Літин: в-во Літин, 2005. – 48 с.
Головною постаттю книги є один із найдостойніших отаманів доби Визвольної війни 1917 – 1920-х років – Яків Орел-Гальчевський. Невловимого месника Поділля, одне ім’я якого викликало у червоних жах і заціпеніння, Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив 1922 року керівником повстанського руху Правобережної України.
Міцний національний стрижень завжди допомагав отаманові Орлу орієнтуватися, хто є другом, хто – ворогом, а хто – попутником. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл” – така була настанова геніального ватажка українських повстанців, організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі.
Ціна з пересилкою – 4.50 грн.

Шановна редакція!

До безладу, що творять в Україні окупанти та їхні доморощені поплічники, не можна залишатися байдужим, що й спонукало мене звернутися 13 липня до Віктора Ющенка терміновою телеграмою, частину тексту якої відмовились передати працівники Лисянського районного зв’язку. Тож посилаю повний текст телеграми до редакції, де підкреслено те, що вилучено з неї. Можливо, надрукуєте в газеті “Незборима нація”, передплатником якої я є.
Повний текст термінової телеграми В. Ющенку такий: “Пане Президенте, розпустіть Верховну Раду хижаків-скоробогатьків з подальшою її ліквідацією, а не призначенням чергових виборів, “законодавча” діяльність якої роками сприяла пограбуванню України, відкинула її на десятиліття назад.
Уведіть президентське правління, а коли треба буде, то і надзвичайний стан. Створіть Центральну Раду з особистостей, що керуються принципом Олександра Довженка – “Жити краще свого народу аморально”. Покладіть на неї обов’язки розробляти закони, виносити їх на всенародне обговорення з наступним ухваленням на віче.
П. Симоненка, Н. Вітренко, В. Януковича, Кушнарьова, які на догоду окупантам намагаються спровокувати братовбивчу війну, екстрено відправте етапом до білокам’яної, де вони черпають божевільне натхнення, або до в’язниці”.

Василь КУЧЕРЕНКО
Черкаська область


“Розбита мозаїка української історії”

“Але ніби якось більш по-людські”

У той день командир полку імені Костя Гордієнка Всеволод Петрів вийшов на прогуляну без рангових відзнак. Вздовж перону ритмічно ходило двоє озброєних крісами німецьких вояків. Гайдамацька ж варта смоктала люльки, спершись на рушниці.
Почувши, що німці говорять про Україну, полковник прислухався.
– З українцями ми спільники, – говорив один із них, – а вартуємо проти них, як проти ворогів. Та й вони з нами майже битись готові.
– Чудернацькі у них війська, – продовжив інший, – важко часом зрозуміти, хто з них офіцер, а хто вояк. На муштрі карність більша, як у нас, а в місті сидять і випивають разом. Не розбереш, хто кому пошану віддає... Вчора їхній старшина гримнув гірше, як наш лейтенант фон Ґрабен, а ввечері бачу, йде собі цей старшина з вояками в юрбі, обнявшись, та співає з ними разом, аж гуде...
– По чудернацькі все це виглядає, але ніби якось більш по-людські, як у нас...
Тут вийшов із канцелярії німецький офіцер і “вояки, витягнувшись, вдарили ногами як автомати” – аж поки не почули команди “вільно”.
І вже мовчки продовжували свою службу.

Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 561.


Создан 11 авг 2006



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником