Незборима нація. Ч. 8

 
 

Незборима нація. Ч. 8

Сторінки 2-3



З книги “За волю і честь”

Німці в Києві

Кияни знали, що німці йдуть на столицю. І раділи, що ось-ось у розгромленому місті настане лад і спокій. “Віра в силу німців була величезна...”, – стверджував журналіст “Киевской мысли” С. Сумський.
– Пасматрітє, вот єдут повозкі нємцов... – казав інший киянин, що “дивним способом об’єднував у собі слав’янофільство з високою пошаною до німців”. – Слишітє? Ґудіт как! Не дрєбєжжіт, а ґудіт! Вот что значіт нємєцкая работа! І замєтьтє, ето послє трьох лєт вайни!
“Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував член Центральної Ради Микола Ґалаґан. – З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву (більшовицької) сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але з другого боку, була якась непевність; невідомо було, що несуть із собою ті невідомі люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки. Що українці не ставились до німців вороже, це цілком зрозуміло, бо ж вони прийшли до нас як “союзники”. Але й не тільки українці, а взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького пекла”.
Кияни, щоправда, з докором похитували головами, мовляв, ну, як так сталося, що Центральна Рада “закликала німців”?! У той же час навіть слов’янофіли визнавали, що німці – “це мур, якого розбити не можна; що ніколи в них не може бути ніякого большевизму, бо вони люди висококультурні й люди порядку; що навіть республіки у них бути не може, бо “кайзеризм” – це суть німецького духа”. У них, мовляв, “усе твердо, міцно, непохитно і незломно”...
Все ж до Києва спочатку увійшли українські частини. Кайзерівці стали на бруківку української столиці лише наступного дня – 2 березня 1918 року. Київський юрист А. Гольденвейзер вважав, що німці дозволили українцям увійти першими через свою галантність.

В’їхавши до Києва, німці насамперед змусили киян і “гостей столиці” вимити неймовірно загиджений вокзал, перони та залізничні шляхи. Після цього, ретельно вичистили та попрали свій одяг, привели до ладу чоботи, помились, а тоді вже запросили на бал жінок, яких змусили допомагати в прибиранні вокзалу.
Це справило на киян величезне враження.
Журналіст С. Сумський, загалом неприхильний до німців (та й до українців), побачив перших кайзерівців близько четвертої години дня. “Рота за ротою, грузько, солідно, по-німецьки, вступали в місто німецькі частини, підчищені, помиті, впевненні, й спокійно йшли до казарм, які вже вибрали квартир’єри”.
На маленьких конях поверх сідел були закріплені кулемети, а під ними – маленькі килимки. І на це звернули увагу кияни.
– Оце – справжні, – казали вони, з повагою розглядаючи німців.
До більшовиків же кияни ставилися як до “несправжніх”, недовговічних.
Мешканці столиці з прихильною цікавістю розглядали союзників, які дефілювали по місту з музикою. Обличчя вояків були “зосереджені, дисципліна зразкова, спокійна приязнь і усвідомлення власного достоїнства”. Хоч квітів їм не кидали, та все одно натовп тріумфував. Все ж деякі дами сором’язливо дарували німецьким офіцерам букетики...
Заможні верстви зустріли німців радісно, “але без експансивності”, радість визволення була щирою, “але без ентузіазму”... Один єврей, володар фабрики, а відтак і противник більшовиків, сказав:
– Відітє, нужно радоватся: душа, правда, баліт, но тєло радуєтся.
Не минуло й кілька годин, як вітрини магазинів “засяяли товарами... на базарах з’явилося безліч продуктів”. Київ, “пустельний та мертвий за більшовиків, одразу ожив і викинув на вулиці тисячні натовпи і світлі дамські убрання”.
Вразило киян і, як німці чи не з перших годин перебування в чужій столиці налагодили телефонний зв’язок, швидко обплутавши Київ дротами та проволокою.
Німці принесли заспокоєння в місто з першого ж дня...
Вже на початку березня 1918 року в Києві почалась облава на жебраків – за усіма правилами німецької точності та методичності. За два дні союзники вичистили Київ від небажаного елементу. Куди їх відправили і зараз ніхто не знає, напевно, на перегній.
І на кримінальників знайшли управу. Виловивши за тиждень кілька десятків кишенькових і квартирних злодіїв, німці розклеїли оголошення, в яких закликали охочих подивитися на екзекуцію.
“Перевиховання” намітили на ранок понеділка. Саме в цей день і відбувся публічний розстріл злодіїв на схилах Царського саду.
Це так вплинуло на київських бандитів, що в місті припинились грабунки та насилля. Тепер навіть пізно вночі можна було безпечно гуляти вулицями міста. Відкрились театри, синема, ресторани. Життя заграло швидким темпом веселу музику. Порядок у столиці налагодився зразковий.
Містом ширилися слова німецького головнокомандувача Ейхгорна – “Ми зробимо з Києва другий Париж”. Мало хто сумнівався, що так воно і буде.
Кияни вірили, що німці прийшли в Україну “друзями, а не ворогами”.
Лише понурі мешканці робітничих околиць із-під лоба поглядали на тих, хто ніс лад і спокій.

Роман КОВАЛЬ


Звернення Українського окружного повстанського комітету Полтавщини
(лютий 1920 року)

До комуністів України

Ми, повстанці, звертаємось до вас, як до своїх братів, із запитаннями від щирого серця, чи довго між нами буде ця ворожнеча, чи довго ще будемо лити свою братню кров? Ми – люди, і повинні зговоритись не зброєю, а словом. Вже три роки тягнеться громадянська війна, і весь час степи України обливаються кров’ю наших братів. Як з одного боку, так і з другого боку кажеться: за волю і братерство, але не з кожного боку це однаково розуміється.
Ми, повстанці, розуміємо так: ми боремося за волю свого краю і народу і не бажаємо ярма чужинців. Ми є нарід і в своїй хаті ми самі збудуємо лад без іншої допомоги і вказівок. А ви такі ж українці, як і ми, наслухавшись красних словечок чужинців, будь-то жид чи кацап, забули про свій нарід.
От ви кажете, що боретесь за землю і волю, то цю волю мають лише окремі особи, а не весь нарід. Ви зараз у ярмі. Раніш було ярмо царя та пана, а тепер ярмо жида та кацапа. І ви і прибічники за ці три роки не зрозуміли, яке ганебне діло ви творите. За вашою допомогою весь скарб ваших братів, про яких ви забули, відправляєте кудись, а нарід лишається з обіцянками.
Невже ми, об’єднавшись, не зможемо без чужої допомоги утворити у своїй хаті лад, який продиктує сам нарід.
Схаменіться, протягніть свою братню руку нам, ми протягнем свою вам. Нам ваше життя не потрібне. Ми не бажаємо крові. Ми хочемо чесно і об’єднано йти до загальної мети, яка з’ясовується словами батька Тараса Шевченка: “В своїй хаті своя правда, і сила і воля”.
Не гайте часу, бо буде пізно.

Український окружний повстанський комітет Полтавщини.
ДАПО, ф.Р-3872, оп. 1, спр. 529, арк. 2.
Публікація Віктора РЕВЕГУКА


Создан 11 авг 2006



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником