Незборима нація. Ч. 8

 
 

Незборима нація. Ч. 8

Сторінка 1



Дмитро ДОНЦОВ

У вогні революції

Дмитро Донцов, титан думки і класик слова, був ідеологом інтегральної боротьби з Росією – на всіх можливих фронтах. Поруч з Миколою Міхновським він став співтворцем ідеології українського націоналізму, яка в ХХ столітті стала могутньою зброєю українського народу в боротьбі за національну свободу: і під час Визвольних змагань 1917 – 1920-х років, і в добу ОУН-УПА, і в час Національної революції 1989 – 1991 років. З нагоди чергової річниці від дня народження Дмитра Донцов публікуємо розділ з його книги “За яку революцію”, який цілком відображає погляд редакції “НН” на події того часу, коли у вогні Визвольної війни творилася українська нація.

Коли боротьба з дияволом, як писала Леся Українка, перейшла на землю з неба, вона загострилася… Коли “царство Духа” розділилося на “чисту і нечисту половину”, коли “порушилася гармонія всесвітня” й на землі, коли через науку Ісуса з Назарету почався “великий розбрат між людьми”, – знаряддям диявола стала Москва. І першою країною, на яку впали “тьми і тьми” північних варварів, була Україна. По різних “передишках”, коли з занепадом царської еліти вибухнула серед народів імперії національна революція, з’явився большевизм, який, продовжуючи діло Петра і Катерини, з вогнем і мечем прийшов в Україну збивати докупи землі, які вислизали з пазурів раненої в першій війні бестії.
Якщо царат прикривав свій похід проти християнських народів пишною маскою релігії, большевизм скинув її, вдягнувши натомість іншу: маску визволителя пролетаріату, а перед тим – короткий час демократії. Цей свій державний переворот, захоплення влади новою “елітою”, він назвав революцією. А що і національна революція уярмлених народів, і “революція” московська вибухнули тоді, коли почали хитатися підстави царату, одночасно, то і московська пропаганда, і обдурені нею засліплені деякі земляки почали ті революції утотожнювати, як одну і ту саму революцію, з тими самими, нібито, цілями та ідеями...
Не було брехні більшої як ця! Революцію 1917 року на просторах Російської імперії можна прирівняти до революції 1848 року на просторах Австро-Угорського цісарства. Вибухнула остання у Відні, Празі, Будапешті, – але цілі їхні були інші. У Відні ліберальне міщанство й робітництво домагалися конституційної монархії, в Будапешті – розподілу монархії, і відділення від неї Угорщини. Подібно було 1917 року в Російській імперії. В її столиці революціонери передусім думали, як здушити відосередкові тенденції національних революцій в Україні, в балтійських країнах, на Кавказі, в Білорусі, Литві. Але зовсім інше мали на меті революції в Києві, в Тифлісі, Ревелі чи Ризі. Там думали про звільнення від смертельних пут чужої імперії.
Революція, що вибухнула в Україні по тому, як українські вояки царської армії перші почали в столиці імперії наступ, що звалив царат, мала зовсім інше обличчя, ніж революція в Московщині. Там – злива голосних “модерних” гасел і постатей, за якими вже проглядалося криваве обличчя Московщини “опричників” Грозного, “Петрових собак” і навіть перших православно-татарських ханів у Кремлі – Іванів і Василів. Тут – в Україні, в широких масах її людності раптом прокинувся, збуджений зі сну, дух Мазепи і Хмельницького, коли мільйони “хохлів” відчули, “хто вони, чиї сини, яких батьків, ким, за що закуті”; коли вони почали розуміти, що вони в кайданах, що ті кайдани треба рвати і кропити волю злою кров’ю одвічного ворога всякої свободи. Прокинулася давня гордість народу, упокореного і підбитого ордою з Півночі, якою в душі погорджував і за расу варварську завше уважав: чи то в свідомості мас, чи через твори Степана Руданського, Стороженка, Якова Щоголіва, Тараса Шевченка, в свідомості народу, в якій, мов давній сон, вставали давно ніби забуті традиції і легенди великого минулого; минулого народу, що всю свою історію бився з “дітьми бісовими”, яких монгольський чи московський степ виплескував до нас для знищення чужої йому цивілізації Андрія і Володимира. Прокинувся пафос великої любові до свого і ненависті до насильницького чужого.
Ні емблеми, ні цілі, ні пафос нашої революції нічим не нагадували емблем, цілей і пафосу босяцько-московської стихії, спущеної з ланцюга в 1917 році. Жовто-блакитний прапор перших маніфестацій і перших полків, – це не був червоний прапор нової Москви! Жупани козацькі, шапки чорношличників, оселедці – це не були довгополі ординські шинелі, ні шапки з червоною звіздою червоноармійців! І починали у нас своє велике діло войовники революції часто під знаком козацького хреста на малиновім стягу, не під знаком червоної звізди. І так як малий Шевченко, що нових “людей шукав” на старому гайдамацькому шляху Ґонти й Залізняка, так і їхні духові нащадки шукали за новими людьми, людьми Національної революції, не в творах Леніна, а на старих шляхах нашої історії, в народних спогадах, переказах, піснях. Шукали своєї, глибоко під землею схованої, правди, шукали не в далекій чужій столиці, а в старому Києві, від якого чекали нового, давнього слова. Ідоли Півночі – Маркси і Леніни, були чужі їм, як і талмуд соціалістичний. Не була їм товаришами завойовницька голота з Півночі. А традиції збройної боротьби з буйною силою прокинулися в народній стихії, дух старої козацької героїки. Своя країна, своя раса, свої звичаї, своя віра і боротьба за них були – нехай не точно й виразно усвідомлені (не діло це маси), але нехибними дороговказами мільйонів, які робили 1917 року Національну революцію в Україні. Раз пробуджена, ця стихія рвала й трощила довколо себе все чуже й вороже в боротьбі з сильнішим завойовником більше як чотири роки, здобувшись на енергію, якій дивувались і чужі, навіть ворожі обсерватори.
В Україні симпатій большевицька революція не стрінула, – ні в селах, ні в містах. Навіть московсько-совєтські, цинічно тенденційні твори про революцію самі прозраджуються, що перемозі в Україні завдячували москалі не місцевим силам, а зайдам з Московщини. Навіть тенденційні московські джерела не можуть затаїти яким вогнем протимосковської, протибольшевицької революції горіла в 1917 – 1922 роках уся Україна. Ленін кричав і писав у квітні 1919 року, що в Україні – “нема людей, нема з ким будувати совєтську владу, нема жодного апарату, нема такого пролетарського (цебто большевицького) осередку, як Петербург або Москва, що “Київ – не пролетарський (цебто не пробольшевицький) центр”. Читаємо в тих творах, що в Україні “до Совєтів проникали націоналісти, анархісти та інші вороги трудящих” (цебто вороги Москви); що у березні 1919 року компартія в Україні нарахувала тільки 16 тисяч осіб, та й ті були “шкурницькими й міщанськими елементами”, які не думали про большевицьку революцію; були там і незалежники, й боротьбисти; що все село українське дихало вогнем на зайд, на що скаржився Ленін, жалкуючи, що “ґрамадниє ізлішкі хлєба” в Україні, на жаль, було Москві “трудно взяти одразу” через те, що там “панує партизанщина”. Всюди – “кулацькі банди”, які притягли до себе навіть велику частину “середнього селянства”. 1919 року “кулацькі повстанські центри і штаби” були створені в Києві, Полтаві, Фастові, Лубнах, Миргороді, Білій Церкві та інших містах України. “В кожному повіті є банда”, – писав Ленін. “Тільки в квітні 1919 року в Україні вибухнуло 93 кулацькі (тобто національні) повстання, в тому числі на Київщині – 38, на Чернігівщині – 19, на Полтавщині – 17, на Херсонщині – 7 і т. д. Кулацький бандитизм (цебто національна партизанщина) став дужою опорою імперіалістичної буржуазії Заходу в боротьбі проти совєтської (московської) влади в Україні”. Повстанці “вирізнялися жорстокістю і звірством у ліквідації членів компартії, червоноармійців і совєтських активістів (провокаторів)”. Численні повстанські відділи оперували на степовій Україні. В тому ж році “повстанці виявили велику впертість у дезорганізації нашого (московсько-большевицького) запілля, “кулацькі елементи були господарями села”. І навіть “біднота” йшла за ними, тобто за національною партизанщиною. Боротьба з національною партизанщиною, свідчать совєтські джерела, “йшла майже до кінця 1921 року” . Була вона “одною з найважливіших завдань партійних і совєтських організацій в Україні”. Партизанщина проти Москви, була “дуже небезпечним ворогом, бо мала вона глибокі коріння” в Україні...
Найкращим доказом, якою грізною силою була для Москви не тільки українська армія, але й партизанщина, є знову таки свідчення совєтських джерел, що Українська національна революція не тільки довший час не давала Москві підбити Україну, але й затримала похід большевицької революції на Захід, гальмуючи осягнення цілей московської закордонної політики. В одному з тих джерел читаємо, що українська революція змусила Леніна поспішити заключити Ризький мир з Польщею, бо цей мир “дав змогу совєтському урядові спрямувати максимум сил для скорішого розгрому решток петлюрівських військ, що діяли на Правобережжі... “Незважаючи на найтяжчі жертви, – писав “Комуніст” з нагоди ратифікації Ризького миру, – ми більше дістаємо, ніж даємо... Дістаємо передусім “вільні руки для порахунку з Петлюрою”... Так, саме український революційний повстанський рух стримав плановий і організований наступ московських військ на Угорщину, на підтримку створеного в березні 1919 року в Будапешті комуністичного уряду Бела Куна і Самуеля. У відозві “Центрального ісполкома Совєтів України” читаємо: “У хвилину, коли Червона армія готується очистити Бессарабію й Буковину від румунських поміщиків і протягнути руку допомоги червоній Угорщині, українські незалежники знову піднесли руку проти совєтської влади”... Але хутко по ліквідації повстання Григор’єва, большевики стверджують, що “українські незалежники та інші націоналістичні партії зорганізували ряд нових протисовєтських повстань” (див. Лихолат А. Разгром националистической контрреволюции на Украине, 1917 – 1922, твори В. Антонова-Овсєєнка, І. Бражньова, пресу совєтську і т. д.).
Це була, у вогні збуджена, національна стихія України, зі злобою, але вірно описана московсько-большевицьким автором Бражньовим: “Мовчазна країна... Переяслав, Канів, Тараща, Золотоноша – фабрики бандитизму... Але тут усі були невинні. Нікого не бачили, нічого не чули... Блукаючий лукавий погляд, бистра, мов блискавка, усмішка. Ріж на шматки, – нічого не виріжеш... Темний ліс селянства... Ось арена наших змагань... Довкола сумирний вишневий рай, пейзанська добродушність, тиша й сон посеред білих хаток, дівчата за тином... Все це була маскарад! Поза лаштунками ховалося слизьке тіло бандитизму... Обріз та ручна граната ховалися під спідницею української красуні... За селянською гостинністю почувалася жадоба помсти і заграва пожежі”.
Цю стихію п’ятнували ім’ям бандитизму всі займанці, але так само ганьбили займанці й революційну стихію за Хмельниччини. Не це дивно, дивно, що як до сліпої сили руїни ставилися до неї й деякі члени “культурної” верстви України в нашому столітті – якраз ті, що мусили стати в авангарді національного опору.
Але дух народної стихії не був духом сліпого хлопського бунту, це було щось більше. Та того “більше” не здолав схопити демократично-соціалістичний провід революції. Кадри інтелігенції, з якої той провід складався, виплекали свої ідеї, свій світогляд, навіть ідеали на культурі й літературі Москви. За їхнім божищем, Драгомановим, Україна була тільки провінцією імперії, а її народ – плем’ям без власних політичних ідеалів. Діячі тієї інтелігенції часто бували в Московщині, дихали всім російським, орієнтувалися тільки на майбутню свободолюбну, як запевняли, демократію російську. Інакше народні маси – вони жили осіло в своїм краю, знали, що край не є Росією – ні мовою, ні звичаєм, ні культурою. З москалями зустрічалася народна маса тільки як з зайдами – урядовцями, поміщиками, або заробітчанами-селянами з півночі імперії, на яких дивилися як на расу нижчу. Що з далекої столиці імперії в Україну сунули оті “байстрюки Катерини”, або “Петрові собаки”, ті лапотники, – це народ бачив і знав, але ніколи, як та інтелігенція, не бачив ні в них, ні в столиці імперії якогось джерела світла чи культури.
Великим непорозумінням було і є твердження тієї інтелігенції, демократичної і соціалістичної, що вона захищала народні ідеали. Народ був релігійний, інтелігенція часто навіть ворожа “релігійним забобонам”. Народ був “расистських” переконань; бо навіть на етнічному українсько-московському пограниччі або по сусідству з переселеними ще за кріпацтва (“на вивод”) острівцями-селами з москалів на степовій Україні, – майже не бувало випадків мішаних, українсько-московських шлюбів. Серед інтелігенції, навпаки, такий “расизм” засуджувався – як знак національної “нетолеранції і дискримінації”.
Народ був засадничим прибічником приватної власності, інтелігенція уважала ту власність за “буржуазні забобони”, з якими треба під час революції кінчити, як з перешкодою для поступу. Народ не уважав етнічні меншості в Україні (москалів, поляків, жидів, циган та інших) за представників культурніших від нього рас – про інтелігенцію того сказати не можна було.
Інтелігенція була засадничо антимілітарно настроєна, а народ був далекий від того, так само як і від пацифізму – улюбленої ідеї інтелігенції. Народ був настроєний “шовіністично,” бо любив тільки свою країну, її природу, мешканців, спогади минулого, увесь устрій життя, любив свій край і поза тим – нічого іншого. Драгоманівська інтелігенція любила, крім того, ще й Росію, вогнище всього вищого для неї – культури, літератури, політичної “мудрості”.
Один з непоправних соціалістів писав про це закохання тодішньої лівої інтелігенції всім соціалістичним і всім московським: “Хоч цілий уклад українського життя не мав нічого спільного з соціалізмом, але якраз соціалізм став у нас політичним гаслом дня! Власний здоровий розум у нас заступала чужа мудрість, а цією мудрістю був соціалізм... Нам почасти не подобалося, що при соціалізмі мусіла би зникнути поезія індивідуального українського господарства, але соціалістична фразеологія панувала тоді неподільно... А соціалістичні брошури видавалися в ті часи майже що не божеським об’явленням і критикувати їх не було в звичаї... І тому, хоч і з яким нерозумінням ставилися ми до ідеї пролетаріату, все ж ширили її, їй підпорядковуючи ідею селянства і нації” (Приходько В. ЛНВісник. – VI. – 1927).
“Ми поважали всяку чужу думку, – писав інший видатний соціаліст тієї доби, – і занадто мало шанували себе. Ми не були революційною партією, що непохитно переводить у життя свої погляди, а добрими сусідами, що намагаються з усіма жити в злагоді, і Бога не гнівати, і чорта не ображати. Ми своєю м’якотілістю допомагали створенню об’єктивних умов для “соглашательства” (Григоріїв-Наш Н. Наші гріхи. – Вільна Спілка. – Львів. – X. 1921). Ясно, що з такою настановою – їм “усякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалися смішним, абсурдним, безглуздим”. Гасло самостійності зустріло серед соціалістів “майже однодушне негативне відношення” (В. Винниченко). Гасло незалежності, на їхню думку, підхопили “гірші елементи” суспільства, “елементи бандитські, контрреволюційні, реакційні”. Це гасло обернулося ж проти соціалізму! Як же “прогресисти” могли прийняти це гасло!? Хоч би кривавилася Україна, але не вільно було повставати проти тиранії большевизму, бо треба було “шанувати загальнолюдську вагу соціалістичної революції”, що принесли в Україну на вістрях московських багнетів, дивитися на Москву – “з пошаною і любов’ю” (М. Грушевський). Це божевілля зачепило соціалістичні і радикальні кола Галичини, тоді ще не під московською окупацію. Видатний шеф радикальної галицької партії писав: “Ми не робили того, чого самі хотіли, а робили те, що нам нашіптували то в одне, то в друге вухо... Ми занадто поступалися своїми думками і ніколи твердо не переводили їх у життя... Бо ми вірили московським комуністам, що вони справжні інтернаціоналісти” (Коберський К. Українське народництво).
Інтелігенція соціалістична – це були скалічені душі. І вони репрезентували дух нації?! Це була наглядна, дика і неоправдана претензійність! Правдою було тільки те, що вони хотіли накинути нації чужу догму, проти якої збурювалося національне “Я” народної стихії. Ця догма єднала їх з московським окупантом, вона психологічно тягла їх непереможно до Москви, викопуючи глибоке психічне провалля між “проводом” та рідною нацією. Все ж були серед цієї інтелігенції світлі винятки – Валентин Отаманівський, Микола Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка, дехто з РУП, але у більшості то були скалічені душі, замотеличені дурманом чужої думки і чужої столиці.
Звичайно, що найбільш цинічні з тієї “еліти” мусили прийти до неґації Шевченкової України і Шевченка, – як Драгоманов, як Пантелеймон Куліш у старі часи; як колишній радикал і совєтофіл Осип Назарук, як Костянтин Арабажин, який в органі української соціал-демократії ще 1905 року поставив хрест над Кобзарем, як, нарешті, Іван Багряний, ставлячи на постамент для адорації свого і своїх партійців ідола – совєтський машиновий “прогрес”. Та ліва “еліта” запевняла, що на Москву “з вірою і любов’ю дивляться всі трудящі світа” (М. Грушевський), підсовуючи цим останнім свої власні невільницькі, плебейські симпатії. Відірвані духовно від свого народу, вони мали спільну з Москвою “віру”, спільних “святих”, спільні надії. А вирікаючись традицій своєї країни, вони за облудними фразами ворога не бачили, що він чимраз виразніше вертав до своїх традицій історичних: у політиці до Івана Грозного і Петра, до “оприччини”; в суспільному житті – до “общини”, до ординства; в міжнародному житті – до “сабіранія земель” усіх можливих племен і народів; у церковному житті – до церкви Антихриста.
Ліва інтелігенція так і говорила, що Центральна Рада має бути виразником “волі Росії” в Україні, провінційним органом столичного уряду, хоч би той уряд обмежив Україну до території лише п’ятьох губерній (замість дев’ятьох). Тому, чинячи не раз іншим перешкоди в цьому плані, московські демократи й соціалісти, зараз же по вибуху революції, полегшили поворот до Києва Михайла Грушевського, Володимира Винниченка (з еміграції), щоб мати там “своїх людей”, щоб лити зимну воду на розпалені голови “сепаратистів”, щоб стримували формацію Вільного козацтва, щоб посилали ворохобних “хохлів” на фронт битися за імперію і за “демократію” російську, і щоб спільно роззброювати, наприклад, полуботківців...
Коли ця лівиця захотіла стати на чолі пробудженої нації, треба було одним чи іншим способом засипати провалля духовне, яке розверзалося між нею і народом. Одразу вони намагалися революційний дух згасити, – і щодо мети революції, і щодо самого її плану. За їхнім власним свідченням, настрій мас, що виявлявся на різних з’їздах 1917 року, був “піднесений, рішучий, розпалений”, – і цей революційний настрій усіма способами та “еліта” гасила, укоськувала, притолочувала, думаючи лише про “соглашательство”. Народ говорив своїм “вибранцям” соціалістичним робити революцію, розмовляти з Москвою не язиком, а “кулаком”, брати те, що належиться, самим. А “еліта” старалася звести цей план на цілі, спільні з цілями лівих партій московських, залишаючись вірною заповіту Драгоманова: “З північною Руссю не зломим союза, ми з нею близнята по роду”. Ці свої ідеї, вони думали за допомогою Москви накинути силоміць народові, який про ті ідеї не хотів чути.
Національно-історичні традиції народу вважали вони “архаїчними і ретроградними”, вважали “космополітизм утилітарно кориснішим для народу, ніж народні традиції”. Цинічно писав Драгоманов: “При всьому нашому демократизмові, треба держатися принципів не традиційних, а прогресивних, і ці принципи нести в народ, а не понижати чи затемняти свої думки для застарілих, а то й суперечливих думок так званого народу” (Драгоманов М. Австро-руські спомини // Два Учителі). Ось яку демократію, з тредмаркою Москви, хотіла та “еліта” силоміць, проти його волі, накинути “так званому народові”!
Коли діло цих “гасителів” духу і “соглашателів” не вдавалося, особливо коли їхні московські “близнята по роду”, в ім’я спільної з ними “віри” вогнем і мечем прийшли руйнувати і грабувати Україну, а що найважніше, – без пардону витереблювати й самих драгоманівців, – тоді в їхніх рядах настав переполох, розгубленість. Одні масово кинулися в перекинчицтво, яке не наситило ненаситного московського Молоха та не допомогло й самим перекинчикам з московською “кокардою на лобі”. Наступив момент схаменутися. Немногі зробили це, порвавши офіційно з соціалізмом, покликавши наспіх для рятунку України інших людей, апелюючи до… “мілітаризму”, до “шовінізму”, до патріотизму, до націоналізму, до традицій козацтва, до шликів, до безіменних, доти незнаних у демосоціалістичному суспільстві людей, не з породи “свідомих українців”, як Марко Безручко, обидва Тютюнники, Зураб Натієв, Микола Юнаків, Володимир Сінклер, Омелянович-Павленко, Петро Болбочан, та інші, і до їхніх підвладних, що ставали в ряди воюючої України не через Маркса, а через “Холодний Яр” і через “Гайдамаків” Тараса Шевченка.
Та було вже запізно! Перший великий порив був политий холодною водою “соглашательства”; ідея конечності боротьби разом з ідеєю повної незалежності… не були в свій час яскраво сформульовані тими, хто повинен був це робити, проводом, який залишив (хоч не завше рішучо) соціалізм, але не позбувся соціалістів, які робили їм “несродне діло”. Бо війну проти Москви мусили вести ті, що були в неї закохані, і були переконаними пацифістами... Армію мусили організувати ті, яких догма вимагала її скасування... До Святої Софії благати помочі змусили піти атеїстів… За приватну власність мусили боротися прибічники повного обезземелення селянства, “соціалізації землі”... Проти московського народу мусили повставати ті, які вірили в довічне з ним “братерство”... На чолі Національної революції ставали ті, які думали лише про “соціалістичний рай”... За державу власну організували боротьбу ті, які “сепаратистів” уважали за бандитів, і які заявляли самі, що їх “приневолено” стати самостійниками... За патріотизм виступили переконані інтернаціоналісти...
Трудно було сподіватися, щоб такі організатори, так духовно далекі ідеї національної боротьби, щоб вони привели народ до перемоги. І хоч та доба спонтанно висунула на поверхню тисячі й тисячі “незнаних вояків” і десятки відданих нації провідників у першу лінію – тих, що впали на посту в повстаннях, в армії, або замордовані агентами ворога, в Парижі чи Роттердамі, – це не змінило висліду першої руїни того смертельного змагу.
Хто дивиться на слова пророків не як на химерні фантазії поета, а як на об’явлення згори, той знайде правдиву причину кінцевої катастрофи Великих змагань 1917 – 1922 років. Це була кара, яка розпалася над провідним класом, а з нею і над країною за те, що той клас відцурався святинь, за те, що “всякому служив, годив”, за те, що не схотів шукати шляху до джерела національних традицій, що його “засадили нові кати”, щоб “до нього люди не ходили на пораду”. За те, що не шанували “святого закону”, за те, що “звали преподобним лютого Нерона”, за те, що не хотіли видобути “нового вогню з Холодного Яру”, ні зі своїх, за їхніми словами, м’якотілих серць, ні з розуму вроджених “соглашателів”. Так великий зрив, Велика національна революція в Україні, завдяки дегенерації соціалістичного проводу, не знайшла свого ідейного, кристалізаційного пункту, який роздмухав би в пожежу “іскру вогню великого”, що спалахнула на нашій землі.

З книги “За яку революцію”
Насправді, до 1933 року.

Довідка на автора
ДОНЦОВ Дмитро Іванович (30.8.1883, м. Мелітополь, тепер Запорізька обл. – 30.3.1973, Монреаль, Канада)
Громадсько-політичний діяч, публіцист, літературний критик, редактор; голова Союзу Визволення України (1914), голова Українського пресового бюро у Берліні (1914 – 1916), голова Українського телеграфічного агентства (1918), член головної управи партії українських хліборобів-демократів (1918), шеф Українського пресового бюро в Берні при Українській дипломатичній місії в Швейцарії (1919 – 1921) ¬ редактор журналів “Літературно-Науковий Вісник” (1922 – 1932), “Вісник” (1933 – 1939), “Батава” (Бухарест, 1940 – 1941). Автор багатьох книг.


Создан 11 авг 2006



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником